A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Проблемою нашого часу, принаймні в развинутих країнах світу є те, що люди потребують тиші, проте не можуть її знайти. Ревіння транспорту, безперервні дзвінки телефонів, автоматизовані оголошення в автобусах і потягах, телевізори, волаючі навіть у пустих офісах, постійно відволікають і викликають неспокій. Людство виснажує себе шумом і потребує віднайти його протилежність, – тишу і спокій, – будь-то в лісових нетрях, відкритому океані, або ж в якому-небудь притулку. Ален Корбен, професор історії, розмірковує над цими питаннями в Сорбоні, а норвезький дослідник Ерлінг Кагге, – згадуючи мандрівки пустельною Антарктикою. Обидва вчених шукали можливості усамітнитися. І все ж таки, як показує пан Корбен у своїй праці «Історія тиші», вірогідно, натепер існує не більше шуму, ніж в колишні часи. До того, як з’явилися пневматичні шини, міські вулиці наповнювало оглушливе брязкання до каміння підков та оправлених у метал коліс карет. До того, як настала добровільна ізоляція внаслідок використання мобільних телефонів, розмови глушили гудки потягів і автобусів. Продавці газет не разповсюджували свій товар у цілковитій тиші, ба навпаки, рекламували його максимально голосно, втім так само, як і продавці черешень, фіалок та свіжої скумбрії. Театр і опера були наповнені хаотичними вигуками захоплення і засудження. Навіть у сільській місцевості селяни співали після важкої праці. Тепер вони не співають. Насправді, змінився не стільки рівень шуму, на який скаржилися і на протязі минулих віків, скільки рівень неспокою, який займає нішу, призначену для тиші. Набуває обрисів й інший парадокс – коли ми зустрічаємося з тишею в нетрях соснового лісу, у глибині пустелі, у кімнаті, яка раптово стала пустою, – вона сприймається такою, що швидше лякає, ніж заспокоює. Слух інстинктивно адаптується до всього, навіть до надсадного крику; в той же час шипіння вогню, спів птахів чи шелест листя рятує від незвіданої тихої порожнечі. Люди хочуть тиші, однак у міру. |