A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Проблема нашого часу, принаймні у розвиненому світі, — люди жадають тиші, але не можуть її отримати. Ревіння доріг, невпинне гудіння телефонів, механічні оголошення в автобусах та вагонах, телевізори, що волають на повну в порожніх офісах, — це нескінченна канонада та галас, що відволікає увагу. Людство виснажує себе шумом і прагне протилежного йому чи то на лоні природи, чи то серед океану, чи то десь в усамітненому місці, де існують лише спокій і зосередженість. Ален Корбін, професор історії, пише зі свого сховища у Сорбоні, а Ерлінг Кагге, норвезький мандрівник, — зі спогадів про пустелі Антарктики, куди обидва намагалися втекти. Проте, як зазначає пан Корбін у книзі "Історія тиші", зараз, мабуть, анітрохи не галасніше, ніж колись. До винаходу пневматичних шин на вулицях міст лунав оглушливий брязкіт металевих ободів коліс і підков по бруківці. До добровільної самоізоляції з мобільними телефонами в автобусах і вагонах гомоніли розмови. Продавці газет не залишали свій товар у мовчазній купі, а рекламували його що було сили. Так само робили і продавці вишні, троянд і свіжих бичків. Театр та опера були хаосом із вигуків радості та освистування. Навіть у сільській місцевості селяни співали під час нудної роботи. Зараз вони вже не співають. Змінився не стільки рівень шуму, на який скаржилися в попередні століття, скільки рівень відволікання уваги, який заповнює простір, в який могла б проникнути тиша. І це — ще один парадокс, оскільки, коли тиша настає у нетрях соснового лісу, посеред пустелі або у зненацька спустілій кімнаті, це часто викликає турботу, а не радість. Вкрадається страх, вухо чіпляється за будь-який звук: чи то шипіння вогню, чи то спів пташки, чи то шелест листя, щоб захиститися від цієї невідомої порожнечі. Люди хочуть тиші, але не настільки. |