Am andern Tag war die Hochzeit. Während der Trauung hörte man die Braut weinen, es schien, als ahne sie ihr trauriges Schicksal voraus, während der Bräutigam, Herr Peter Salomon Curius, selbstbewußt und höhnisch lächelnd um sich blickte. Die Sache war die, daß es kein Geschöpf auf Gottes Erdboden gab, dem er sich nicht überlegen gefühlt hätte.
Als das Hochzeitsmahl zu Ende war, wurde Engelhart mit den andern Kindern ins Freie geschickt. Es war ein lieblicher Garten hinter dem Haus, voll Apfel- und Kirschenbäumen. In dem dumpfen Trieb aufzufallen, sonderte sich Engelhart von der Gesellschaft ab und schritt in einer den Erwachsenen abgelauschten Gangart in der Tiefe des Gartens hin und her. Was ihm unbewußt dabei vorgeschwebt hatte, geschah; die jüngste Cousine folgte ihm, stellte sich ihm gegenüber und blitzte ihn mit dunkeln Augen schweigend an. Nach einer Weile fragte Engelhart um ihren Namen, den er wohl schon einige Male gehört, aber nicht eigentlich begriffen hatte. Sie hieß Esmeralda, nach der Frau des Onkels Michael in Wien, und man rief sie Esmee. Dieser Umstand erweckte von neuem Engelharts prickelnde Eifersucht, und er fing an, prahlerische Reden zu führen. Der Lügengeist kam über ihn, zum Schluß stand er seinem wahnvollen Gerede machtlos gegenüber, und Esmee, die ihn verwundert angestarrt hatte, lief spöttisch lachend davon.
Um diese Zeit faßten seine Eltern den Beschluß, ihn, obwohl er zum pflichtmäßigen Schulbesuch noch ein Jahr Zeit hatte, in eine Vorbereitungsklasse zu schicken, die ein alter Lehrer namens Herschkamm leitete. Herr Ratgeber, der große Stücke auf Engelharts Begabung hielt und große Erwartungen von seiner Zukunft hegte, war ungeduldig, ihn in den Kreis des Lebens eintreten, von der Quelle des Wissens trinken zu sehen. Er dachte an seine eigne entbehrungs- und mühevolle Jugend. Noch in den ersten Jahren seiner Ehe liebte er gehaltvolle Gespräche und gute Bücher und bewahrte eine schwärmerische Achtung für alles, was ihm geistig versagt und durch äußerliche Umstände vorenthalten blieb. | Наступного дня було весілля. Протягом весільної церемонії було чути, як плакала наречена, ніби заздалегідь відчуваючи свою трагічну долю, у той час як чоловік, пан Петер Саломон Куріус, дивився навколо себе, глузливо та самовпевнено посміхаючись. Річ у тім, що не існувало у світі Божому істоти, яка на його думку була б краще за нього. Коли весільний обід закінчився, Енгельхарта з іншими дітьми послали гуляти на вулицю. Позаду будинку був милий сад із яблунями та вишнями. У смутному пориві звернути на себе увагу Енгельхарт відійшов від інших, і у глибині саду крокував із сторони в сторону підглянутою у дорослих ходою. І сталося те, що підсвідомо примарилося йому: наймолодша кузина попрямувала за ним, встала навпроти та почала мовчки дивитися на нього своїми темними очима. Через деякий час Енгельхарт спитав, як її ім’я, яке він певно чув вже декілька разів, але так і не запам’ятав. Її звали Есмеральда, на честь дружини його дядька Міхаеля у Відні, але всі називали її Есмі. Ця обставина знову викликала в Енгельхарта колючі ревнощі, і він почав хвалькуваті промови. Дух брехні заволодів ним, і наприкінці він опинився повністю безпомічним перед своїми сповненими самоомани словами, і Есмі, яка у цей час із здивуванням роздивлялася його, втекла від нього сміючись. Десь у цей час, незважаючи на те, що до початку обов’язкового навчання у школі залишався ще цілий рік, його батьки прийняли рішення послати його у підготовчий клас, який вів старий вчитель на прізвище Хершкамм. Пану Ратгеберу, який дуже цінив обдарованість Енгельхарта та плекав великі надії щодо його майбутнього, не терпілося побачити, як він входить у доросле життя, як він п’є з джерела знань. Він думав про свою юність, сповнену злиднів та клопотів. Ще у перші роки свого подружнього життя він любив змістовні розмови та хороші книги, і тому із захопливою повагою ставився до того, чим його обділили духовно, і чого він був позбавлений через зовнішні обставини. |