Am andern Tag war die Hochzeit. Während der Trauung hörte man die Braut weinen, es schien, als ahne sie ihr trauriges Schicksal voraus, während der Bräutigam, Herr Peter Salomon Curius, selbstbewußt und höhnisch lächelnd um sich blickte. Die Sache war die, daß es kein Geschöpf auf Gottes Erdboden gab, dem er sich nicht überlegen gefühlt hätte.
Als das Hochzeitsmahl zu Ende war, wurde Engelhart mit den andern Kindern ins Freie geschickt. Es war ein lieblicher Garten hinter dem Haus, voll Apfel- und Kirschenbäumen. In dem dumpfen Trieb aufzufallen, sonderte sich Engelhart von der Gesellschaft ab und schritt in einer den Erwachsenen abgelauschten Gangart in der Tiefe des Gartens hin und her. Was ihm unbewußt dabei vorgeschwebt hatte, geschah; die jüngste Cousine folgte ihm, stellte sich ihm gegenüber und blitzte ihn mit dunkeln Augen schweigend an. Nach einer Weile fragte Engelhart um ihren Namen, den er wohl schon einige Male gehört, aber nicht eigentlich begriffen hatte. Sie hieß Esmeralda, nach der Frau des Onkels Michael in Wien, und man rief sie Esmee. Dieser Umstand erweckte von neuem Engelharts prickelnde Eifersucht, und er fing an, prahlerische Reden zu führen. Der Lügengeist kam über ihn, zum Schluß stand er seinem wahnvollen Gerede machtlos gegenüber, und Esmee, die ihn verwundert angestarrt hatte, lief spöttisch lachend davon.
Um diese Zeit faßten seine Eltern den Beschluß, ihn, obwohl er zum pflichtmäßigen Schulbesuch noch ein Jahr Zeit hatte, in eine Vorbereitungsklasse zu schicken, die ein alter Lehrer namens Herschkamm leitete. Herr Ratgeber, der große Stücke auf Engelharts Begabung hielt und große Erwartungen von seiner Zukunft hegte, war ungeduldig, ihn in den Kreis des Lebens eintreten, von der Quelle des Wissens trinken zu sehen. Er dachte an seine eigne entbehrungs- und mühevolle Jugend. Noch in den ersten Jahren seiner Ehe liebte er gehaltvolle Gespräche und gute Bücher und bewahrte eine schwärmerische Achtung für alles, was ihm geistig versagt und durch äußerliche Umstände vorenthalten blieb. | А в інший день відбулось весілля. Під час вінчання було чути як плаче наречена, здавалося, ніби вона завчасно передчувала свою сумну долю, а наречений, пан Петер Саломон Куріус, оглядався навкруги, самовпевнено і презирливо посміхаючись. Справа в тому, що у всьому Божому світі не було жодного створіння, перед котрим би він не відчував своєї переваги. Коли весільна трапеза скінчилась, Енгельгарта разом із іншими дітьми відправили на природу – в чудовий сад за будинком, із великою кількість яблунь та черешень. Піддавшись таємному інстинкту, Енгельгарт відокремився від компанії та пішов до кроком, перейнятим від дорослих, вглиб саду. Те, про що він лише марив, трапилось: наймолодша двоюрідна сестра пішла за ним, стала перед навпроти та мовчки поблискувала на нього своїми темними очима. За мить Енгельгарт поцікавився її ім’ям, котре він, певно, вже чув декілька разів, однак пропустив повз вуха. Вона була Есмеральдою, так само, як і жінка дядька Міхаеля із Відня, а коротко її називали Есме. Ця обставина пробудила в Енгельгартові хвилюючу пристрасть, і він почав вихвалятись. Дух брехні охопив його, й врешті-решт він, безсильний, залишився один на один зі своїми повними самообману промовами, а Есме, яка здивована дивилася на нього, втікла, іронічіно сміючись. Приблизно в цей час його батьки дійшли висновку відправити дитину, не дивлячись на те, що до шкільного віку він мав ще один рік, до підготовчого класу, котрим керував старий вчитель на ім’я Хершкамм. Пан радник, котрий був високої думки про талант Енгельгарта та покладав на нього в майбутньому великі надії, з нетерпінням хотів увійти в коло його життя, побачити, як він п’є знання із джерела. Він думав про свою власну важку, повну зневірянь юність. Ще в перші роки свого подружнього життя він полюбляв змістовні розмови і хороші книжки та зберігав фанатичну повагу до всього, з чим він душевно не справлявся й від чого відмовлявся через зовнішні обставини. |