Am andern Tag war die Hochzeit. Während der Trauung hörte man die Braut weinen, es schien, als ahne sie ihr trauriges Schicksal voraus, während der Bräutigam, Herr Peter Salomon Curius, selbstbewußt und höhnisch lächelnd um sich blickte. Die Sache war die, daß es kein Geschöpf auf Gottes Erdboden gab, dem er sich nicht überlegen gefühlt hätte.
Als das Hochzeitsmahl zu Ende war, wurde Engelhart mit den andern Kindern ins Freie geschickt. Es war ein lieblicher Garten hinter dem Haus, voll Apfel- und Kirschenbäumen. In dem dumpfen Trieb aufzufallen, sonderte sich Engelhart von der Gesellschaft ab und schritt in einer den Erwachsenen abgelauschten Gangart in der Tiefe des Gartens hin und her. Was ihm unbewußt dabei vorgeschwebt hatte, geschah; die jüngste Cousine folgte ihm, stellte sich ihm gegenüber und blitzte ihn mit dunkeln Augen schweigend an. Nach einer Weile fragte Engelhart um ihren Namen, den er wohl schon einige Male gehört, aber nicht eigentlich begriffen hatte. Sie hieß Esmeralda, nach der Frau des Onkels Michael in Wien, und man rief sie Esmee. Dieser Umstand erweckte von neuem Engelharts prickelnde Eifersucht, und er fing an, prahlerische Reden zu führen. Der Lügengeist kam über ihn, zum Schluß stand er seinem wahnvollen Gerede machtlos gegenüber, und Esmee, die ihn verwundert angestarrt hatte, lief spöttisch lachend davon.
Um diese Zeit faßten seine Eltern den Beschluß, ihn, obwohl er zum pflichtmäßigen Schulbesuch noch ein Jahr Zeit hatte, in eine Vorbereitungsklasse zu schicken, die ein alter Lehrer namens Herschkamm leitete. Herr Ratgeber, der große Stücke auf Engelharts Begabung hielt und große Erwartungen von seiner Zukunft hegte, war ungeduldig, ihn in den Kreis des Lebens eintreten, von der Quelle des Wissens trinken zu sehen. Er dachte an seine eigne entbehrungs- und mühevolle Jugend. Noch in den ersten Jahren seiner Ehe liebte er gehaltvolle Gespräche und gute Bücher und bewahrte eine schwärmerische Achtung für alles, was ihm geistig versagt und durch äußerliche Umstände vorenthalten blieb. | Наступного дня був весілля. Під час весільної церемонії наречена крик було чути, здавалося, є підозра, попереду свого сумну долю, а наречений, пан Пітер Саломон Curius, впевнено і посміхаючись презирливо подивився навколо. Справа в тому, що не було ні одна істота на землі Бога, він не відчував би себе краще. Коли весілля закінчилося, Engelhart був відправлений разом з іншими дітьми на вулиці. Це був прекрасний сад позаду будинку, повний яблуні і вишні. У тьмяному диску, щоб привернути увагу до Engelhart секретним Товариства, і пішов в ході у дорослих abgelauschten в нижній частині саду і назад. Те, що завис йому несвідоме процес відбувається; наймолодший кузен пішов за ним, повернувся до нього і майнула його мовчки з темними очима. Через деякий час Engelhart попросив їх імені, він, напевно, чули кілька разів, але насправді не розумів. Її звали Есмеральда, на честь дружини свого дядька Михайла у Відні, і вона називалася Esmee. Ця обставина викликала заново Engelharts поколювання ревнощі, і він почав вести хвалькуваті мови. Брехливий дух зійшов на нього, і, нарешті, він отримав свою божевільну повний струм безсилі перед і Esmee, який дивився на нього з подивом, втік сміючись насмішкувато. Приблизно в цей час, його батьки задуманий рішення його словами, хоча він повинен був слухняний школі ще рік, щоб відправити у підготовчий клас, який очолював старий вчитель на ім'я Herschkamm. Г-н консультант, який високо Engelharts відбудеться талант і великі надії розважали про своє майбутнє, не терпілося увійти його в коло життя, пити з джерела знань, щоб бачити. Він думав про своїх entbehrungs і клопітно молоді. Навіть у перші роки свого шлюбу він любив м'ясисті розмови і хороші книги і підтримується фанатичних повагу все, що залишилося мислення заперечував і утримання зовнішніх обставин до нього. |